1. Comments

Чернівчані, як відомо колішнімі НЕ бувають)) Анонсуємо вихід новой книжки про Чернівці, до виходів якої долучень чернівчані у США, России, Чехії и Чернівців))) Смороду Неймовірно Різні: за темпераментом, почуттям гумору, подивимось з під окулярів и статки. Альо смороду з Чернівців) Чи не всех авторів знає теперішня Чернівецька публіка, колись буде нагода ми їх представимо детально. Пропонуємо невеличке есе написано спеціально для цієї книги. Про фотомітців Сергія Лопатюка и В'ячеслава Тарновецького. Їх фото мені подобається. У них дивний смак, дивний кайф. Люди ма ють буті чудовий. Це їх призначення.

Автор: Сергій Воронцов

Репортери з Атлантиди: Сергій Лопатюк, В'ячеслав Тарновецький

Німці, кажуть, порівнювали Чернівці з Атлантидою. Затонулий в радянському океані австрійське містечко хвилював їх уяву. Як воно там? У дивовижних комуністичних глибинах. Про що думають ці утопленики? Які дивні картини пропливають перед їх здивованими очима?

І це було схоже. Обвиті плющем, як водоростями, кинуті господарями особняки, виглядали все загадковіше. Підвали будинків приховували затонулі скарби: європейські журнали, старий годинник і буфети. Побляклі дзеркала в різьблених рамах славилися тим, що не хотіли відображати дійсність. Люди, говорити не радянським мовою, здавалися вихідцями з того світу. Але якою ж світлі були ті, хто говорив мовою цілком радянським?

Ще років двадцять тому світі дійсно складно було впізнати - як там в нашій Атлантиді. Але дивно, що і тепер це непросто. Радянські часи не полишало слідів, як досвідчений розвідник.

Виходили щоденні газети, писалися книги. Але все це було не зліпком часу, а якимось чорнильним плямою, яке випускає восьминіг з метою безпеки. Тому радянська влада живе не в документах і не в статтях. Вона живе у спогадах бачили її. А спогади - небезпечна річ. Час фільтрує не завжди справедливо. У давні часи, в середньовіччі, все знали, що побували в екзотичних країнах брешуть. Прикрашають. Нестримно фантазують. Замість того, щоб розповідати про натертих ногах, вони говорять про зустрінутих циклопах і єдинорогів, про голоси сирен і інші чудеса.

Ми покинули радянську країну верхом на Хроносе. Це результат мільйонів Марко Поло з країни чудес. Але, як не дивно, ми мовчимо про дійсно побачених циклопах і єдинорогів. Ми вдаємо звичайними. Розповідаємо про натертих ногах, або про якісь заспокійливі пейзажах. Про те, як в радянську старовину за вікнами з геранню і огірковим банками, цвіли радянські люди, які пахли сервелат, горілкою, і мрією про свободу.

Сергій Лопатюк та В'ячеслав Тарновецький - в цьому сенсі дивовижні чернівецькі автори. Або просто автори. Їм пощастило, як рідко кому. Вони нічого не згадують. І не тому що померли. Збройні фотоапаратами, вони бродили по Атлантиді, яку загримували під заштатне радянський місто. Вони були на передньому краї дивного і знімали його, як відповідальні, і в чомусь відважні репортери. Їх фото не про натертих ногах. Вони про дивну. Про дивну. Значить - про правду.

Для того, щоб сфотографувати ЧАС, треба хоча б на крок відступити в сторону від нього ... Тарновецький і Лопатюк - люди узбіччя. Вони зробили цей крок в сторону. Причини у них для цього були різні. А ось результат виявився невловимо схожим.

На знімку В'ячеслав Тарновецький. Робота Сергія Лопатюка

Тарновецький знімки конструював. Думка відносила його в сторону, зміщувала фокус, замість декорацій в кадр потрапляла дійсність. Метафори жили не там, де очікувалося, що вони живуть. Всі віденські стільці, де сидять до смерті, все голуби, що народжуються з чернівецького повітря, забуті кам'яні сурмачі, порожні вулиці, зачекалися перехожих, це все десь на задвірках, в провулках, на периферії зору. Так і називалася одна з виставок: «Периферійне зір».

Сергій Лопатюк

Лопатюк пощастило більше - він не знав, що його зір периферійне. Це був погляд зі зміщеним центром. Чорняві дівчинки кидають погляди в його камеру, як кидають монети у фонтан, щоб повернутися. Ці дівчатка вправлені в постарілі будинку, як діаманти. Життя це похід до єврейського перукаря, сигарета у ларька, похмільна чарка, хлопчик на велосипеді. Нічого більше. Рембрандтівської старі визирають з воріт. Там за воротами вони зайняті найважливішою справою на світі - вони думають, і вони вмирають. Люди зупинилися у Лопатюка. Немає нічого важливішого цієї зупинки. Але і це про час. Зараз зупинитися не так просто. Люди вважають за краще жити і вмирати, не помічаючи цього. Навіщо? Якщо в світі так багато цікавого.

Лопатюк важко було жити, як видно. Світ був занадто пронизливим, дзвінким, нестерпним. Фото Лопатюка і Тарнівецької часто друкували і виставляли разом. Вони дивно доповнювали один одного. Тому що вони правда про Атлантиду. Кожен по своєму. Але, якщо хтось зачепив цей час, то він смутно дізнається ці лінії. У них є якийсь неповторний смак. Віктор Пєлєвін якось писав зовсім по-іншому приводу:

Радянський світ був нaстолько підкреслено aбсурден і продумaнно безглуздий, що прийняти його зa окончaтельную реaльность було неможливо дaже для пaціентa псіхіaтріческой клініки. І вийшло, що у його жителів, До речі, необязaтельно дaже інтелігентів, aвтомaтіческі - без всякого їх бажань і учaстія - вознікaл зайвий, нефункціонaльний психічний поверсі, то додаткове простір осознaнія себе і Миру, яке в природно рaзвівaющемся суспільстві є лише небагатьом. Для життя по зaконaми гри в бісер нужнa Кaстaлія. СРСР як раз і був величезним сюрреaлістіческім монaстирем, мешканцями якого стояли не перед проблемою соціaльного вижівaнія, a перед обличчям вічних духовних питань, зaдaнних в потворно-пaродійной формі. Совок влaчіл свої дні дуже дaлеко від нормальній життя, але зате недaлеко від Бога, присутності якого він не зaмечaл.

Точніше про ці фото не скажеш.

Люди так багато писали про затонулу Атлантиду. Але як безглуздо думати про Атлантиду спливла. З супермаркетами і хорошими кафе. З бадьорими і стурбованими поглядами людей світу цього. Наші репортери Атлантиди, начебто викладачі фізики Тарновецький і Лопатюк. напевно десь так і відчували. Те, що вони померли, схоже на випадок. Збіг обставин. Але чи багато хто потопельники приживаються на суші?

Сергій Воронцов

Фото Сергія Лопатюка

Фото В'ячеслава Тарновецького

Comments

comments