Об'єднані Арабські Емірати зуміли обґрунтувати потребу в атомній енергетиці, пояснивши, що вона необхідна для задоволення зростаючого попиту на електроенергію
Об'єднані Арабські Емірати скоро стануть першою арабською державою з власною ядерною програмою і першим - більш ніж за чверть століття - новачком цивільного ядерного клубу планети. Якщо все піде за планом, перший реактор країни введуть в експлуатацію в травнем 2017 р Природно, після додаткової інспекції МАГАТЕ, що дозволяє упевнитися, що ядерне паливо буде використовуватися виключно в мирних цілях. На поточний момент в термінах і графіках фінансування проекту збоїв немає. Південнокорейськими фахівцями ведеться будівництво ще трьох реакторів потужністю по 1400 МВт: їх поступово підключатимуть до енергосистеми країни - аж до травня 2020 р
Спостереження за реалізацією даного проекту породжує побоювання щодо можливого використання арабськими державами об'єктів ядерної енергетики в майбутньому і для виробництва зброї. У минулому році колишній міністр оборони Ізраїлю Моше Яалон констатував: «Ми відзначаємо ознаки підготовки держав арабського світу до набуття ядерної зброї: вони не готові спокійно спостерігати за Іраном, хто стоїть на порозі створення атомної або ядерної бомби».
Роком раніше екс-міністр оборони США Роберт Гейтс стверджував: «Угода з Іраном стане для інших країн регіону фактором, що провокує створення власного еквівалентного ядерного потенціалу: практично з упевненістю можна говорити, що в їх числі опиниться Саудівська Аравія».
Судячи з опублікованих Wiki-Leaks записів, колишній держсекретар США Хілларі Клінтон в 2013 р на виступі в Goldman Sachs відзначала: «Саудівська Аравія не буде стояти осторонь: вони вже намагаються визначитися з тим, як отримати ядерну зброю. А потім Емірати не стануть спокійно дивитися на наявність у Саудівській Аравії ядерного арсеналу ... і це означає старт гонки озброєнь ».
Проте Об'єднані Арабські Емірати, що випереджають решту арабський світ в питанні ядерних програм, зуміли переконливо обґрунтувати потребу в атомній енергетиці, пояснивши, що вона необхідна для задоволення зростаючого попиту на електроенергію, для зниження залежності від викопних видів палива і заради нарощування обсягів поставок нафти на експорт.
Щоб розвіяти сумніви в чистоті своїх помислів, Абу-Дабі в квітні 2008 р в офіційному урядовому документі підтвердив відмову країни від програми збагачення урану. Це ж зобов'язання закріплено і в укладеному ОАЕ в 2009 р угоді про співпрацю в галузі ядерної енергетики з США під назвою «123» (в честь розділу №123 прийнятого Сполученими Штатами в 1954 р закону про атомну енергію). Умови згаданого розділу, що вводять заборону на збагачення і переробку урану, в ядерному співтоваристві часто називають «золотим стандартом нерозповсюдження ЯО».
Підписання угоди відкрило для ОАЕ можливості в сфері міжнародного співробітництва, і протягом 2008-2013 рр. країна укладала контракти з Аргентиною, Австралією, Канадою, Францією, Японією, Росією і Великобританією, що передбачають передачу технологій, надання фахівців, ядерних матеріалів і відповідних інструментів. У 2009 р південнокорейська компанія Korea Electric Power Corporation виграла тендер на будівництво атомних реакторів.
Доводи Еміратів на користь власної ядерної програми звучать цілком обгрунтовано. Багате нафтою держава, що відчуває чималу залежність від викопних видів палива і традиційно виступало за відсутність АЕС в Перській затоці, тепер потребує диверсифікації набору енергоносіїв заради збереження природних ресурсів і нарощування експорту нафти.
За експертними оцінками, нові реактори країни після введення в експлуатацію зможуть покривати до чверті потреби ОАЕ в електроенергії. В Еміратах існує також серйозна громадська підтримка ідеї розвитку ядерних технологій як способу створення нових робочих місць і скорочення викидів в атмосферу: в рейтингу країн за обсягами викидів двоокису вуглецю на душу населення, складеному Всесвітнім банком, ОАЕ займає 8-е місце в світі.
Судячи з результатів опитування громадської думки з приводу атомної енергетики, проведеного в 2012 р, 82% жителів Еміратів виступають за використання ядерної енергії, а 89% респондентів підтримують плани будівництва АЕС. Крім того, на думку 89% учасників опитування, мирне використання атомної енергії для ОАЕ має «вкрай важливе», «дуже важливе» або «важливе» значення.
Природно, ОАЕ та інші країни арабського світу не забувають про іранську ядерну загрозу, особливо в світлі положень Спільної всеосяжного плану дій (СВПД). Судячи із соцопитувань, громадяни Еміратів налаштовані щодо СВПД навіть більш скептично, ніж жителі Саудівської Аравії: 91% респондентів не підтримують цю угоду, а 71% впевнені, що дана угода «добре лише для Ірану, але несе шкоду всім арабським державам». А оскільки СВПД дозволяє Ірану в майбутньому займатися збагаченням урану в мирних цілях в необмежених масштабах, цей факт виправдовує зусилля інших країн регіону по запуску власних аналогічних програм.
Незважаючи на те що арабські держави Перської затоки в результаті вельми стримано (і з висуванням ряду умов) підтримали висновок іранської угоди, деякі обставини дозволяють припустити, що ОАЕ здатні проявити інтерес до перегляду положень «угоди 123» саме через СВПД.
Наприклад, відразу після укладення угоди з Іраном посол ОАЕ в Вашингтоні Юсеф аль-Отайба зазначив, що його країна може піти на перегляд ставлення до питання збагачення урану в Еміратах: цілком можливо, дипломат дав зрозуміти, що Абу-Дабі вже не відчуває себе зв'язаною зобов'язаннями, передбаченими домовленостями з США.
За словами конгресмена-республіканця з Каліфорнії Еда Ройса, який займає пост голови комітету у закордонних справах, аль-Отайба в 2005 р в телефонній розмові повідомив йому наступне: «Ваш найлютіший ворог отримав право на збагачення урану. І тепер претендувати на це право стануть також і ваші друзі, а наша країна в цьому питанні буде не єдиною ».
Дійсно, ОАЕ через прийняття СВПД виявилися в невдалому становищі: зокрема, в Абу-Дабі вважають, що Емірати уклали з Вашингтоном угоду на менш вигідних умовах, ніж це вдалося Ірану.
Саме з цієї причини американську ядерну угоду з Тегераном вже щосили критикують уряди інших арабських держав. Ось лише приклад Йорданії та Саудівської Аравії: процес укладення всеосяжних угод про співпрацю з США в сфері ядерної енергетики буксує, оскільки обидві держави на поточний момент не піддаються тиску з боку Вашингтона, наполягаючи на тому, що питання збагачення урану повинен залишатися темою, відкритою для обговорення .
Але Іран зовсім не єдина причина, що дозволяє стверджувати, що ми стаємо свідками старту початковій стадії гонки озброєнь в арабському світі. Саудівська Аравія не бажає опинитися «обійденої» Еміратами, і тому Сауд анонсували надзвичайно амбітну національну ядерну програму (особливо актуальну в ситуації, коли вартість бареля нафти коливається біля позначки в $ 50): мова йде про будівництво 16 атомних реакторів до 2032 р Ер-Ріяд вже підписав угоди про співпрацю в атомній енергетиці з КНР, РФ і Південною Кореєю, а також з іншими країнами і заявив про готовність «в самий найближчий час» приступити до вибору місця для будівництва АЕС.
Про незалежних ядерних програмах замислюються також в Єгипті, Йорданії і Туреччини. Не виключена ймовірність того, що ОАЕ в майбутньому почнуть ділитися ядерними технологіями з іншими країнами Близького Сходу, що не відносяться до числа рішучих прихильників ідеї нерозповсюдження ЯО. Чиновники в Абу-Дабі вже говорять про готовність країни ділитися досвідом в сфері атомної енергетики з такими новими членами ядерного клубу, як Туреччина і Йорданія.
З точки зору арабських сусідів Ірану, СВПД цілком може відповідати інтересам західних держав, але цей план явно не здатний змусити Іран вести себе в регіоні більш стримано або відмовитися від стратегічних ядерних амбіцій.
Розглядати ядерні плани арабських держав в повному відриві від широкого регіонального контексту просто неможливо. План СВПД в разі його збереження дає сусідам Ірану 10 років - і цей час вони можуть використовувати для реалізації власних ядерних програм, з тим щоб адекватно підготуватися до посилення позицій Тегерана.
У довгостроковому плані програма мирної атомної енергетики ОАЕ здатна зіграти роль інструменту, який дозволяє знизити витрати на запуск ядерних проектів військового характеру. Якщо Емірати - в якийсь момент в майбутньому - ухвалять рішення про розробку ядерних озброєнь, наявність цивільної атомної програми (а це АЕС, технології, матеріали, людські ресурси і накопичений досвід) може забезпечити відносну швидкість і простоту процесу створення ядерного арсеналу.
Звичайно, в розпорядженні міжнародного співтовариства є інструменти запобігання подібної загрози: головним чином завдяки залежності Еміратів від іноземних фахівців-ядерників і відсутності досвіду в будівництві атомних об'єктів, адже тільки 57% співробітників федерального управління ядерної енергетики ОАЕ є громадянами цієї країни.
Однак уряд усвідомлює факт настільки невиправдано високу залежність від іноземців і наполегливо проводить програму «еміратізаціі» у всіх сферах атомної енергетики. І це ще не все: в реальності ймовірність прийняття Абу-Дабі рішення про розробку ядерної зброї залежить від ряду факторів. Чільне місце серед них займає дотримання Вашингтоном і Тегераном зобов'язань, передбачених СВПД, а також ступінь обліку Сполученими Штатами виникають у американських союзників побоювань, пов'язаних з питаннями власної безпеки.
Як би там не було, перегляд своїх зобов'язань в питанні нерозповсюдження ЯО або повна відмова від них в доступному для огляду майбутньому явно не відповідає інтересам ОАЕ. Подібний вчинок лише поставить під загрозу можливість успішної реалізації ядерної програми Еміратів. Та й незмінність положень СВПД при президенті Трампа викликає чималі сумніви, особливо з урахуванням його клятвено обіцянки розірвати цю угоду.
У будь-якому випадку пройде не менше десятиліття, перш ніж ОАЕ отримає можливість хоча б теоретично розглядати питання створення власних ядерних озброєнь. А тому (принаймні сьогодні) нам слід заспокоїтися: і нехай Емірати продовжують ядерну програму, адже ймовірність її переростання в проблему, пов'язану з розповсюдженням ядерної зброї, вкрай невелика.
Стаття опублікована Foreign Affairs 20 лютого 2017 р © Council on Foreign Relations. // Tribune News Services.
Автор: Йоель ГУЖАНСКІЙ, науковий співробітник Інституту досліджень національної оборони INSS Тель-Авівського університету, дослідник Гуверівського інституту війни, революції і миру при Стенфордському університеті, експерт з питань безпеки Близького Сходу. До 2009 р в складі Ради національної безпеки Ізраїлю (при трьох прем'єр-міністрів) відповідав за координацію проектів по боротьбі з ядерною програмою Ірану
Незважаючи на аварію на АЕС Фукусіма-1 в Японії в 2011 р і подальше зростання побоювань з приводу розвитку атомної енергетики, станом на осінь 2016 року на різних стадіях будівництва в 14 країнах - 61 реактор.
Розвиток атомної енергетики в нафтовидобувних державах арабського світу може стати важливим фактором глобальної енергетичної безпеки. Навіть ізраїльські експерти з питань безпеки закликають спокійно дивитися на бажання ОАЕ обзавестися власною атомною станцією, визнаючи, що «вірогідність її переростання в проблему, пов'язану з розповсюдженням ядерної зброї, вкрай невелика». Тому Україні є сенс приєднатися до країн, що допомагає арабському світу здійснити ядерні амбіції.
Поки ж, як і два десятиліття тому, співпраця України з державами, які прагнуть стати новими членами ядерного клубу, затьмарене відмовою від Бушерського атомного контракту в Ірані.
Піддавшись політичному тиску і показавши себе ненадійним партнером, наша країна не тільки втратила вигідний контракт (за різними даними, участь підприємств української кооперації в будівництві АЕС «Бушер» оцінювалося в $ 350-600 млн.), Але і помітно погіршила становище на ринку атомного турбобудування одного з провідних підприємств енергетичного машинобудування - ПАТ «Турбоатом» (Харків).
Обіцяну США компенсацію за відмову від участі в Бушерському проект Україна так і не отримала.
Такий же непослідовністю, як і в реалізації іранського контракту, відрізнялися дії щодо забезпечення наших АЕС ядерним паливом власного виробництва.
Ще десятиліття тому влада задекларували необхідність створення в ядерній промисловості великого державного концерну, куди повинні були увійти Східний ГЗК (монополіст у виробництві уранового концентрату та продуктів його первинного збагачення), науково-технічний центр з видобутку і переробки уранових руд в Жовтих Водах, «оскільки» колишнього виробничого об'єднання «Придніпровський хімічний завод» - ДП «Цирконій» (виробництво ядерночистий металевого цирконію та гафнію, використовуваних у виробництві корпусів теплий виділяють елементів і сповільнювачів ядерних реакцій), ДП «Смоли» (виробництво іонообмінних смол), дослідне виробництво НДКТІ трубної промисловості ім. Я. Ю. Осади (Дніпро) та інші підприємства. Але Україна так і залишилася ні з чим, до сих пір вибираючи постачальників ТВЕЛів для своїх АЕС між «Росатомом» і американсько-японської Westinghouse Electric.
У 2012 р майданчик під будівництво російсько-українського заводу з фабрикації ядерного палива все ж була закладена в смт Смоліне Кіровоградської обл., А російська сторона навіть закупила деяке обладнання. Але з настанням періоду політичної нестабільності реальні кроки по будівництву підприємства були зупинені. Перспективи реалізації цього проекту вкрай туманні.
Це стосується і інших областей міжнародного співробітництва щодо мирного освоєння атомної енергії, де переплелися інтереси провідних країн світу. Коло замовників будівництва АЕС украй невеликий, так само як і підприємств, здатних виконати ті чи інші підряди.
Україна могла б поставляти новим членам ядерного клубу турбіни для АЕС і ТВЕЛи, широку номенклатуру лиття, трубопроводи та інші деталі та обладнання. Однак для цього політична ситуація в країні повинна бути стабільною і передбачуваною, а підприємства атомної галузі і енергетичного машинобудування тісно інтегровані в міжнародні виробничі ланцюжки, що, на жаль, відбувається все рідше.
Підготував Ярослав ДМИТРЕНКО
Шановні читачі, PDF-версію статті можна скачати тут ...
